logo
Дитяча казка-опера "Колобок"

1.1 Предумови становлення шкільного театру в Україні

Витоки театральних дійств дослідники вбачають у далекому минулому, коли життя людей гармоніювало з природою, її циклами, проходило адекватно космічному часу і простору.

У дохристиянські часи комунікативними засобами культури були магія та релігія, первісною й найдавнішою драматичною формою був обряд, який містив значну кількість компонентів драматичного мистецтва. В ньому імітуються події, розігруються бажані ситуації, а людина, як учасник дійства, трансформує свій вигляд, перетворюється на певну істоту, яка представляє сили добра чи зла. Обряд у контексті дохристиянських вірувань порушував повсякденність, набував неординарності, святковості, був зверненням до Космосу, діалогом людини й Космосу.[8, с.8]

Під впливом християнства язичницькі обряди і ритуали втратили свій сакральний зміст і стали набувати рис театралізованого дійства, гри, що відображає своєрідне спілкування людини з природою через маскарадне уподібнення їй, через рядження. Це такі народні театральні видовища, як ,,Коза”, ,,Маланка”. Як слушно відзначив В.Гнатюк, вже сама ,,колядка в цілісності, як вона є, це ніщо інше, як народна опера, в якій побіч співу значне місце займає також музика танці та декламація(віншівки).Тому що кожна опера ділиться на акти, то й тут поодинокі розділи відповідають немов актам опери”[5, с.25]

Народні ж новорічні вертепи - це вже справжні зародки драми й театру. В своїх старовинних початках водіння кози, ходіння з плугом і.т.д. мало тут ж практично-магічну мету, що й колядка взагалі, - напророчити добрий урожай і статок. Пізніше всі ці видовища перетворилися на звичайні розваги з побутовими сюжетами й деталями, з відчутним елементом сатири. Яскравою сторінкою вертепів є їх пісенна та ігрова частина, яка з часом перейшла до дитячого репертуару.

Українська дитина з малечку живе в атмосфері драматичного дійства, оскільки саме такими є родини, хрестики, весілля, похорони, поминки, ходіння з зіркою на Різдво, участь у вертепному дійстві, маланкуванні. Ця особлива атмосфера буття української дитини спонукала педагогів залучити театральне мистецтво до виховного процесу школи і родини.

Ф. Бекон вважав, що участь у театральному дійстві ,,зміцнює память, розвиває голос; чіткість вимови, надає шляхетності і зовнішності та жестам, значною мірою виховує впевненість у собі, нарешті, привчає молодь перебувати перед великою кількістю людей”.[9, с.19]

На пересічне виховне значення театру в школі вказував і Ян Амос Коменський. У ,,Законі про театральні вистави” він пише, що театр учить дітей ,,спостерігати відмінності у мові, вміти відразу реагувати на цю відмінність, робити пристойні рухи та тримати обличчя і руки, й усе тіло відповідно до обставин, змінювати й пристосовувати голос, словом, проводити будь-яку роль пристойно”.[11, с.140]

У XVII ст. Київська духовна академія стала джерелом не тільки богословської, а й літературної та драматичної освіти в Україні, а її вихованці - не лише професорами і викладачами духовних училищ Чернігова, Ростова, Тобольська, Словяно-греко-латинської академії в Москві ,а й пропагандистами шкільної драми.

У Київській академії, а потім і в інших навчальних закладах, викладали курс поетики (латиною), в процесі якого учнів знайомили з усіма видами і родами словесних творів - епосом, лірикою, драмою: при цьому теорію обовязково повязували з практичними справами.

Відомо, що Петро Могила - засновник Києво -Могилянської академії - був прихильником єзуїтської системи освіти, яка розглядала драматичну виставу як могутній засіб поширення своїх ідей в європейському суспільстві, а саме: поряд із ,,живими” дійовими особами в пєсах були обовязково персоніфіковані християнські уявлення, що уособлювали образи Любові, Благочестя, Правди, Природи ,а також образи греко-римської міфології, поганських богів і богинь. [7, с.15]

Театр широко використовувався з виховною метою впродовж багатьох століть. Перший шкільний театр в Україні було створено у 30-х. рр. XVII ст. у Київській духовній академії. З часом репертуар шкільного театру все більше набував світської спрямованості. Одним із центрів українського шкільного театру в першій половині XVII ст. був Луцьк. Відомий факт, що вихованці єзуїтського колегіуму в Луцьку вітали там 1614 р. уніатського митрополита Йосипа Вільямина Рудковського не тільки латинськими віршами, а й українським діалогом, текст якого до нас не дійшов.

Заснування в Луцьку братської школи 1614 році спричинило проведення тут досить регулярних вистав.[21, с.725] Першою відомою українською театральною виставою все-таки вважається вистава 29 серпня 1619 р. на ярмарку в Камянці - Струмиловій (недалеко від Львова), коли дидаскал Гаватович виставив зі своїми учнями дві українські інтермедії між діями своєї польської трагедії на смерть Івана Хрестителя. Чи був Гаватович автором і самих інтермедій - не знати: надто вони відрізняються живим талантом творчості від нудної і риторичної трагедії. В добу рененесансу (кінець XVI ст. - початок XVII ст.) були також популярні політичні памфлети у формі діалогів. Наприклад: діалог Кіцкого про оборону України 1615 р. написаний, правда, в польській мові [13, с.453]

Як уже зазначалося, в добу барокко (кінець XVII ст. - початок XVIII ст.) головним огнищем українського театру була Київська академія, що в XVIII ст. була ще й колегіумом. Головні твори того часу з являлися саме в ній, а коли усі твори постали за її межами або й зовсім за межами України, як драма Дмитра Туптала, митрополита Ростовського, або драматичні твори Симона Полоцького, що оселився в Москві, чи інших церковних достойників, то вони однаково вийшли з Київської академії, з якою були звязані своєю освітою автори тих творів.

Реформатором бароккового театру став Феофан Прокопович - автор трагікомедії ,,Владимир”, та автор підручника піїтики, яку викладав у Київській академії і в якій опрацював правила укладання драматичного твору, що в повні відповідали вимогам бароккового стилю. Теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що вся дальша театральна творчість на добрих пів століття трималася його правил. [13, с.455]

З 1705 року аж до 1728 року Україна в силу історичних подій перебувала в стані могильної тиші і в цей період невідомо нічого про театральну творчість. Далі - часи й обставини, і смаки змінюються. На зміну поважним псевдо класичним творам приходить легка, весела доба рококо. В цей час український театр, який до цього часу був доступним лише вибраним, в оригінальний спосіб знайшов вихід із кола аристократичного суспільства і зумів підійти до мас народних. Це, так би мовити, театр мініатюр, переносний театр в одній шухляді з ляльками замість акторів-виконавців, той ляльковий театр, що на Україні має свій окремий репертуар і що широко відомий під назвою ,,вертеп”. Спочатку вертеп був знаряддям мандруючих школярів, а потім текст перебрали міські робітники. Далі вертеп прийшов і до селян, причім подекуди селяни ходять із вертепом і ляльками, а подекуди відмовились від вертепної скрині й ляльок, а ролі вертепних персонажів виконують самі. Зрозуміло, текст вертепної дії модифікується до невпізнання. В такому вигляді вертеп існує й нині.[13, с.460]

Через деякий час попит на театральне мистецтво у широкого суспільства зростає; вертеп, очевидно, задовольнити вимог до театрального мистецтва не міг і театр змушений був зробити рішучий крок, щоб із театру замкненого, театру вибраного для вибраних, стати театром всенародним, відкритим для всіх. Цей крок український театр зробив у добі класичності.

Дехто з істориків, які досліджували історію театру, характеризували її, як ,,порваний ланцюг, що урвався зі шкільним театром у XVII ст, а знову завязався в 70-80х роках ХІХ ст. Посередині залишилось більше як півстоліття порожнього місця, зовсім недослідженого, незнаного, і ті процеси, що за той час в українському театрі проходили, діяльність таких майстрів українського театру, як Котляревський, Квітка-Основяненко, Шевченко, - якось висіли в повітрі або залишилися незнаними. Багато треба було зусиль, щоб підняти завісу над історією українського театру того часу, та й досі деякі упередження тієї доби не перероблено. Головне упередження і помилка полягають в тому, що не можна до тієї доби підходити із сучасною міркою. Не можна, як тепер, уважати українським у театрі те, що звучало в народній українській мові, і відкидати, вважати за українське те , що користується іншою, особливо польською, а надто московською мовами. Тож, за мовою визначення національності театру може мати місце і бути оправданим після 1881 року, коли театр в українській мові віддалився від театру в московській мові. Під час реформи театру та перебудови цілої театральної організації до самих основ виникає кріпацький театр, проте він не має самостійної ролі. Перші кріпацькі театри на Україні було заложено, ще коли доживав свого віку шкільний театр. Але про ті театри дуже мало відомо. Фактично може бути, що на цілій Україні організований кріпацький театр був тільки один, - це театр Дмитра Ширая. в с.Спиридова Буда на Чернігівщині.

Виконавцями цього театру були вже не освічені і здібніші із спудеїв та школярів, а зовсім не освічені кріпаки, головніше кріпачки, селяни - кріпаки пана Ширая. Не кажучи про те, що на сцену тут вже виходили жінки, чого не знав шкільний театр, контингент виконавців виступав хай і добре вимуштруваний, але в основі зовсім не освічений. Нарешті, смак соціального здвигу доконано в цілому масштабі - вистави давалися публічно і прийти до театру міг кожен, хто хотів і міг заплатити за виступ. Зрозуміло, від цього вже один і то не великий крок до того, щоб знайшовся підприємець, який зібрав би вимуштруваних лицедіїв і на власний ризик давав прилюдні вистави. Ми знаємо, що під кінець XVIII ст. і в перших роках XIX ст. вже такі підприємці з приватними театрами мандрували по Україні, а в більших містах навіть мали свої постійні будинки для вистав.

На протязі 1848-49 років організувався гурток аматорів українського театру в Перемишлі, який дав близько 15 вистав. Здається, тоді ж були українські вистави і в Тернополі, але до заснування постійного українського театру пройшло в Австрійській Україні тільки півтора десятка років пізніше, у 1864р. [13, с.467].

На утворення окремого українського театру, відсепарованого від московського, почали працювати спочатку аматори, яких зібралось два особливо видатних кола: одне в Київі, друге-в Єлисаветграді. В Києві справа почалась більш імпозантно: тут вона обєднала двох визначних діячів мистецтва: музиканта Лисенка та поета Старицького.Інакше справа стала в Єлисаветграді, де на чолі гуртка стояв великий театральний артист Марко Кропивницький, а його оточувала велика талановита родина Тобілевичів.

Відділення українського театру від московского дуже дорого йому обійшлося. Власне, довелося весь терен культури українського театру відступити московському театрові, а створення українського починати майже спочатку. Над цим плідно працювали такі українські письменники, як Старицький, Кропивницький, Карпенко-Карий, Глібов, Мирний, Нечуй-Левицький, Олена Пчілка.

У 1904 році в києві була відкрита заснована М.В.Лисенком так звана ,,Музично-драматична школа”. Пізніше Марія Старицька організувала при цій школі драматичні класи в якиї дуже продумано намагалась дати учням початкову драматичну освіту. Після смерті Лисенка Старицька перебрала на себе ціле ведення школи, розширила програму таких класів, і із її школи вийшов гурток молодих театральних діячів, що під проводом Л.Курбаса заклали ,,Молодий театр”, який відіграв помітну роль в культурному житті того часу.

Питання створення в Україні дитячого театру обговорювалося на сторінках педагогічної преси. Ще в 1911 році М.Невада у педагогічному часописі ,,Світло” переймався тим, що в школах ,,більше вчать,ніж виховують” [19, с.17], і доводив потребу використання сцени у школі як виховного засобу, оскільки ,,вистава в школі…вносить у сіру шкільну буденщину нову течію художніх інтересів”, учні ж у процесі участі у спектаклі ,,привчаються виступати публічно,правильно володіти мовою, голосом, рухами…, а підготовка до спектаклів зближує учителя і учня”.

Репертуаром для шкільного дитячого театру почали займатися М.Кропивницький (,,Івасик Телесик”, ,,По щучему велінню”), П.Мирний (,,Полуничка”). Багато казок, пєс на фольклорній основі створила Олена Пчілка, переважну більшість яких було опубліковано на сторінках дитячого журналу ,,Молода Україна”.На той час були вже написані три дитячі опери М.Лисенка ,,Коза-дереза”, ,,Пан Коцький“, ,,Зима і Весна”.

Протягом багатьох років митцями, письменниками та композиторами було створено міцне підгрунтя, літературний фонд, який мав стати основою для професійного дитячого театру казов в Україні.

Незважаючи на труднощі, в Україні 1922 році було створено перший театр для дітей. Це був ,,Театр Казки” у Харкові, однак пєси в ньому ставилися російською мовою. Всьго за рік театр ставив 3-4 постановки. Педагоги вважали шо було б ,,доречним організувати при ньому українське відділення, яке, в свою чергу, готувало б впродовж року декільки пєс українською мовою”[23,с.113]

У 1921 році Ураїнський державний театр поставив на майданчику на Дніпром, поблизу памятника св.Володимиру, три спектаклі для дітей: дві опери М.Лисенка і одну народну казку, проте ,, ці спектаклі були епізодичними , не мали ніякої спрямованості і тому не могли створити форму театру для дітей “ [23, с.102]. М.Розенштейн звертає увагу на складність питання, яким має бути театр для дітей, і вважає, що його треба розглядати принципово і в деталях, ,,що у своїй роботі він повинен керуватися потребами дитячої душі, незалежно від того, чи буде він (театр) освітнім засобом чи тільки естетичним відпочинком і засобом розвитку естетичних почуттів. Дитячий театр не повинен виходити за межі дитячої психіки: він все повинен брати з цих невичерпних скарбниць дитячого духу, який творить живе в світі фантазії” [23, с.103]

Помітним явищем у педагогічній думці перших років радянської влади була праця Митруся ,,Дитячий театр”.

Автор щиро вболіває за духовне здоровя українських дітей, на долю яких випали тяжкі випробування: ,,Чотири роки світової борні, які закінчилися у нас громадянською війною, звязаними з нею подіями -розстрілами, катуваннями, убивствами, грабіжництвом та насильством, залишили вже і продовжують залишати по собі і далі продовжують залишати страшний слід в дитячій душі.Це помітно і в дитячих іграшках”, у війну , ,,у солдатів”, ,,у більшовиків”. Отже, треба щось робити. Треба спасати молоді паростки нашого національного життя! Треба подбати про те,щоб відтягти дитячу увагу від того отруйного чаду життя, який панує навкруги.Треба захистити молоду й ніжну душу від морального каліцтва. Найкращим же засобом до цього є улаштування дитячих клубів, майданчиків, рухавок, дитячих садків, а разом з тим дитячих свят, дитячих гулянок, дитячих вистав…В даному разі я маю радити хоч раз на рік (на Різдво, на масницю, на Великдень, Зелені Свята) влаштовувати дитячі вистави, позаяк ніщо не зробить враження на дітей і не залишає такого глибокого ,,сліду в їхній ніжній душі, як ці останні…” [15, ст.58]

,Репертуар для дитячого театру має відрізнятись від репертуару татру для дорослих. Бажано, щоб зміст його був надзвичайним, себ-то, підвищуючим, героїчним, або казковим, фантастичним.І те і друге повинно будити найкращі почуття душі.

У 1923 р. На сторінках педагогічного часопису ,,Шлях освіти”. Е.Яновська виступала зі статтею ,,Казка, як фактор класового виховання”, яка стала відцентровою силою дискусії щодо виховного потенціалу цього жанру народної словесності.

Тему казки в контексті репертуару дитячого театру продовжує О. Білецький у статті ,,Питання репертуару театру для дітей.

Тут подається досить упереджений огляд дореволюційних збірників для шкільної чи домашньої сцени : ,,Пєс для постановки у дитячому театрі до революції було небагато і переважну більшість їх писали ремісники від літератури чи педагоги з добрими намірами, які не знали сцени і не володіли літературним талантом”[15, с.140]. Отже, автор бере на себе сміливість назвати О. Пчілку, Б. Грінченка, П. Мирного, ,,ремісниками від літератури”, а М. Лисенку, М. Кропивницькому, і Карпенку-Карому дорікає у незнанням сцени. Весь революційний репертуар для дитячих спектаклів він поділяє за змістом на дві частини : драматизацією казок і ,,казок власної вигадки”, де діяли квіти, пори року, лісові звірі біля різдвяної ялинки”. На думку О.Білецького, до революції творчість пєс для дітей пішла за шаблонами, які поторювалися майже в кожному творі. Вузький круг образів з архіву давно вже не життєздатної романтики”.

Комуністичні вожді надавали високої ваги агітаційному потенціалу театрального мистецтва, а вслід за ними мріяли створити театр-агітку представники радянської педагогіки.

Дитячий театр революційної доби повинен був служити перш за все справі класового виховання: кремлівські ідеологи проектували новий тип людини, радянської, яку назвуть ,,гомо советікус”.Отже, педагоги 20-30 рр. ХХ ст. рішуче відкидали надбання театрального потенціалу минулого, особливо того, що мав казкову основу. Переважна більшість репертуару для дитячого театру у цей період все більше уподібнювалась до посібника з політграмоти. [22, с.39]

Незважаючи на складні політичні та соціальні умови, українські митці продовжували творити в різних галузях національної культури. Зокрема, у вокальній, де плідно працювали Степовий, Стеценко, Леонтович. Зявилось чимало спеціальних збірників: ,,Шкільний співаник”, у трьох випусках К. Стеценка і три випуски ,,Пролісків” Я. Степового, ,,Дитяча розвага” С. Титаренка та багато іншого музичного матеріалу, створеного по мотивах народних пісень. В цей час були написані дитячі опери Р. Стеценка, теж на народній основі. Це :,,Лисичка, Котик і Півник” та ,,Івасик Телесик”, а також опера М. Леонтовича ,,На русалчин Великдень”, закінчена, відредагована і оркестрована М. Скориком. Остання була поставлена в Київському театрі опери та балету ім. Т. Шевченка.

Згодом, у 30-х роках, дитячі опери Лисенка були поставлені силами солістів і художніх колективів Радіокомітету у Києві, а у 1938-39 роках з великим успіхом йшла дитяча опера ,,Коза-дереза” в Київському палаці піонерів, де вона була підготовлена гуртком музичної творчості під керуванням досвідченого педагога М. Медведєвої.

Після Великої Вітчизняної війни дитячі опери Лисенка, Стеценка, Компанійця зазвучали в багатьох місцях як в самодіяльному, так і в професіональному виконанні, на великих сценах Харківського державного академічного театру, опери та балету ім. М.В. Лисенка та Київському театрі опери та балету імені Т.Г. Шевченка.