1. Основні етапи і тенденції розвитку середньовічної культури Західної Європи.

Західноєвропейське середньовіччя – це тисячолітній період, умовними історичними рамками якого мож- на приблизно вважати V–XV ст. Термін «середні віки» (точніше середній вік «medium auvem» виник в Італії у ХV–ХVІ ст. в колах гуманістів і осмислювався ними як перерва в розвитку культури, провал, «темні століт- тя», що розділяють дві славні епохи історії Європи – античність і Ренесанс. Цей вирок середньовіччю з боку ренесансних гуманістів закріпився за кілька століть. Історики ХVІ–ХVІІ ст., що запровадили поділ історії на давню, середню і нову, вважали цю епоху періодом глибокого культурного занепаду між давністю і Новим часом. Так багато в чому судили і в ХІХ ст., протиставляючи динамічний Новий час застійному середньовіч- чю. Певним виключенням у негативній оцінці середньовічної культури була позиція європейського роман- тизму. Ця мистецька і загальнокультурна течія кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть пробуджує інтерес до се- редньовічної культурної спадщини, популяризує середньовічну культуру, надає середньовіччю ореолу ро- мантичної фантазії (яскравий приклад – романи Вальтера Скотта та Віктора Гюго). Проте в науці і суспіль- ній свідомості все ж домінувала переважно негативна оцінка середньовічної культури – погляд на неї як на втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Гегель у своїх лекціях з ес- тетики порівнював середньовічну культуру з торжеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зорю Від- родження. Та й у наш час, коли хочуть назвати яке-небудь суспільне чи духовне явище застійним, реакційним, відсталим, нерідко вдаються до цього штампу – «середньовічне».

Подібне ставлення до середніх віків, яке живилось упередженням і необізнаністю, сьогодні позбавлене виправдання. Значення середньовічної культури дуже вагоме. В цю епоху були суттєво розвинуті горизонти європейської культури, почала формуватись історико-культурна єдність Європи (при всій неоднорідності процесів в її окремих регіонах), почали складатись сучасні європейські мови, створені шедеври, що збагатили історію світового мистецтва. Культурна спадщина західноєвропейського середньовіччя позначилась на роз- витку філософії, релігії, права, природничих наук. Вона – невід’ємна і історично значима частина загально- людського культурного розвитку, що має свій глибоко самобутній зміст і та оригінальне обличчя.

Питання про періодизацію епохи середньовіччя в науці є дискусійним. Як правило, історики культури розглядають середні віки, як період від відмирання (звичайно, не абсолютного) античної культури до її від- родження – тобто приблизно з V по XV ст. В межах тисячолітньої епохи середніх віків у культурі Західної Європи можна виділити як мінімум три періоди:  раннє середньовіччя (V–X ст.);  високе (класичне) се- редньовіччя (ХІ–XІІІ ст.);  пізнє середньовіччя (XIV–XV ст.).

Зазначені хронологічні рамки є досить умовними і «розмитими». Особливо це стосується кінцевих меж середньовічної західноєвропейської культури. В даному випадку вона обмежується, з одного боку – кінцем античності (падінням у другій половині V ст. Західної Римської імперії), а з іншого боку – утвердженням культури Відродження, як певної перехідної епохи від середньовіччя до Нового часу. Однак є й інші концеп- ції. Наприклад концепція «довгого» середньовічня, яку обстоював французький історик ХХ ст. Жак Ле Гофф. На його думку, епоха середньовіччя починається з ІІ–ІІІ ст. і продовжується по суті аж до ХVІІІ ст., посту- пово зживаючи себе перед лицем французької революції, промислового перевороту ХІХ ст. Подібне «розтя- гування» Середньовіччя зумовлюється впливом консервативних і традиційних структур села, яке на думку Ле Гоффа домінувало над містом у духовному відношенні. Вірування і звички свідомості аграрного суспіль- ства виявляли великий спротив змінам, динамізму розвитку, притаманним місту.

Перший з виділених етапів західноєвропейського середньовіччя – раннє середньовіччя (V–X ст.) – най- більш тривалий. І саме він поклав початок власне європейській культурній історії. Європа почала реально формуватись (етнічно, політично, економічно і в культурному відношенні) саме в ранному середньовіччі як результат життєдіяльності численних народів, що населяли Європу (як корінних так і прийшлих). Станов- лення культури раннього середньовіччя являло собою складний процес синтезу пізньоантичної, варварської і християнської традицій. Розглянемо роль кожної з них детальніше.

Перша складова – традиції античної (греко-римської) культури. Вони зберігались в небагатьох культур- них центрах, де ще теплилось життя в античних храмах, бібліотеках, художніх майстернях. Серед прибічни- ків цих традицій були високоосвічені люди, але нових ідей, які були б здатні завоювати широке визнання, на виснаженому грунті еллінізму, вони виростити вже не могли. Якби ця сила все таки змогла вистояти і знову

утвердитись в суспільстві, то, напевно, вектор подальшого культурного життя Європи був би звернутий в минуле. Культура Європи застигла б в античних формах і, скована ними, надовго була б позбавлена динаміки, подібно до того, як це сталося з індійською або китайською культурою.

Друга складова – дух варварства. Носіями його були різні народи, що населяли провінції Римської імперії і вторгались у неї ззовні. Як би не гордився Рим своєю перевагою над варварами, в боротьбі з ними він все ж зазнав поразки. Варвари були войовничими, ідеали і цінності античного світу були їм, як правило, чужі й не- зрозумілі. Якщо б їм вдалося не лише розгромити Римську державу, а й вкорінити в ній свій спосіб життя, то, напевно, Європа стала б місцем існування диких орд напівкочовиків. Антична культура щезла б так як це ста- лось з культурою Стародавнього Єгипту. Культурний розвиток Європи пішов би тоді по якомусь іншому шляху, ніби почавшись заново. Ця інша, зросла з варварства європейська культура була б, ймовірно, так же мало пов’язана з греко-римською, як сучасна єгипетська – з культурою епохи фараонів і пірамід. Але дух варварства навряд чи мав серйозні шанси утвердитись на європейській землі. Духовний світ варварських на- родів був занадто примітивним і бідним, він не зміг протистояти більш розвинутим формам духовного життя, які ніс у свої провінції Рим. Франки, готи, лангобарди, нормани, хвилями накочувались на європейські землі, але, завойовуючи їх, змішувались з місцевим населенням і більше переймали від нього звичаї і вірування (як свої власні, так і привнесені римлянами), ніж запроваджували серед нього свої.

Християнство було третьою і найбільш могутньою із сил, які визначали шлях культурного розвитку Євро- пи. Воно, насамперед, опиралось на традиції, що склались поза античним світом. Воно успадкувало від іуда- їзму не лише ідею монотеїзму (єдинобожжя) і священний переказ Старого Заповіту, але й елементи давніх східних культів, відображених у ньому. Разом з тим вчення Христа запровадило у свідомість людей нові гу- маністичні установки. Таким чином, християнство для того часу являло собою свіжий струмінь, здатний вдихнути нове життя в культуру Європи. До того ж християнський рух на момент краху Римської імперії, вже мав свою ієрархічну централізовану церковну організацію, що об’єднувала всіх християн. Поступово за під- тримки світських властей церква зуміла зосередити у своїх руках великі багатства. Сила християнської церк- ви, таким чином, забезпечувалась не лише єдністю віри, а й її організаційною єдністю та майновими ресурса- ми. Все це й дозволило християнству зайняти домінуюче положення у європейській культурі, отримавши верх над греко-римським багатобожжям і варварським язичництвом.

Історія культури раннього середньовіччя у Західній Європі мала два піки, два періоди культурного підне- сення – так звані «остготське та вестготське відродження» (початок VІ – перша третина VІІ ст.) і «каролінг- ське та оттонове відродження» (відповідно – кінець VІІІ – перша половина ІХ ст. , а потім – кінець Х ст.). Між цими періодами ранньосередньовічна культура Західної Європи поринала у своєрідний «летаргічний сон».

Перше з названих явищ являє собою пожвавлення культурного життя в остготській Італії та вестготській Іспанії. Живильнм середовищем для цього була антична культурна спадщина. Серед яскравих представників «остготського відродження» – Северин Боецій (бл. 480– 525), який своїми філософським творами заклав ос- нови нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського су- спільства. З ім’ям ще однієї особистості – Флавія Кассіодора (бл. 487– бл. 578) пов’язане визначення меж і внутрішньої структури європейської культури, створення нового типу організації культурного життя Європи. Серед його значної за обсягом культурної діяльності відзначимо, зокрема, заснування монастиря, якому су- дилося відіграти важливу роль в організаційному оформленні середньовічної культури. Монастир Кассіодо- ра (заснований на його землях у Південній Італії) був задуманий і функціонував як осередок духовних тра- дицій і знань. Три елементи його структури як культурного центру стали традиційними для всього середньо- віччя: 1) бібліотека – сховище книг і рукописів; 2) скрипторій – майстерня письма для розмноження і поши- рення рукописів, що використовувались для потреб монастиря і на продаж, та 3) школа – навчальний заклад.

Яскравим представником «вестготського відродження» був Ісидор Севільський (бл. 570– 636), за яким за- кріпилась слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головна праця – «Етимології» (у 20-ти кни- гах) – перша всеохоплююча енциклопедія середньовіччя, зібрання того, що збереглось від античного знання.

«Каролінгське відродження» – період підйому культурного життя у Західній Європі за Карла Великого та його найближчих наступників. В цей час закладені основи суто європейської духовно-політичної культури. В цілому культурне піднесення виразилось в організації шкіл, залученні до королівського двору освічених дія- чів, розвитку мистецтва. Від часів Карла Великого франкські королі зобо’язують єпископів та абатів відкри- вати школи (кафедральні і монастирські), де дітей навчали читати, співу, лічбі, латинській граматиці. Серед визначних культурних діячів цієї епохи – Алкуїн (бл. 735– 804), що керував «Академією» при дворі Карла Великого та Іоанн Скотт Еріугена (бл. 810– 877) – філософ, очолював школу при дворі наступника Карла.

«Оттонове відродження» пов’язане з ім’ям молодого германського імператора Оттона ІІІ, який мріяв про велику християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму. Оттон прагнув зробити столи- цею своєї держави Рим. Основні положення його ідеології «Рим – столиця світу», «римська церква – мати всіх церков» передбачали залежність римського папи від імператора, який повинен був розпоряджатися в кінцевому рахунку релігійно-політичною долею світу. Таку програму розробити і реалізувати на практиці до- помагав Оттону один з авторитетних вчених і богословів того часу Герберт Аврілакський, що завдяки зусил- лям Оттона став римським папою Сильвестром ІІ. Він один із перших західноєвропейських вчених, хто по- знайомився з арабомовною наукою та філософією, яку починає пристосовувати до християнської ідеології. Досить коротке «оттонове відродження» тривало лише кілька років і закінчилось на початку ХІ ст. зі смертю молодого імператора Оттона і самого папи Сильвестра.

Після «оттонового відродження» в культурному житті Західної Європи вже не було такого відчутного занепаду як раніше – з середини VII до кінця VIII ст., та протягом кількох десятиліть Х ст. Період ХІ–ХІІІ ст. стає часом, коли середньовічна культура набуває своїх «класичних» форм. Культура зрілого середньовіччя розвивалась під впливом двох важливих чинників: 1) хрестові походи і 2) розвиток середньовічних міст.

Ведучи війни за «гроб господній», середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здо- була одну високу мету. Результатом хрестових походів стало і нове осмислення історії, як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи. Духовний ідеал і жертви заради цього були однією із особливо значимих цінностей культури середньовіччя.

Що стосується другого чинника, то слід зазначити, що до середини ХІ ст. міста були в основному військо- вими, або адміністративними центрами. Але вже в останній чверті ХІ ст. тут концентруються ремесла і тор- гівля, й міста набувають ознак культурно-політичного центру. Досить швидко місто починає формувати і свою культуру, власну систему цінностей. З’яляються фахівці нового типу – юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. Міське життя породило університети і нецерковні приватні школи. Саме вони забезпечували подальшй розвиток і повсюдне поширення знань. Відносна стабільність у період класичного середньовіччя забезпечила можливість швидкого піднесення міст і загальноєвропейської еконо- міки. Життя у Західній Європі суттєво змінилось, суспільство швидко втрачало риси варварства, в містах роз- квітає духовне життя. В цілому європейське суспільство стає багатшим і цивілізованішим. На базі художніх традицій Стародавнього Риму і колишніх варварських племен виникло романське, а потім готичне мистецтво. Велике значення мало те, що в цей період західноєвропейські вчені отримали можливість читати твори ан- тичних філософів, перш за все Аристотеля. На цій основі зародилась і виросла велика філософська система Середньовіччя – схоластика.

Пізнє Середньовіччя продовжило процеси формування європейської культури, що почалися в період зрі- лого Середньовіччя. Однак хід їх був далеко не простим. В ХIV–XV ст. Західна Європа неодноразово пере- живала великий голод. Численні епідемії, особливо епідемії чуми, принесли великі людські жертви. Відчутно загальмувала розвиток європейської культури Столітня війна. Однак міста відроджувались, налагоджувались ремесла, сільське господарство і торгівля. Люди, які уціліли від мору, отримували можливість облаштовува- ти своє життя краще, ніж у попередні епохи. Феодальна знать, аристократи стали будувати для себе палаци, як у своїх помістях, так і в містах. Нові багаті із «низьких» станів намагалися наслідувати їх у цьому, створю- ючи побутовий комфорт і відповідний стиль життя. Виникли умови для нового підйому духовного життя, на- уки, філософії, мистецтва, особливо у італійських містах. Цей підйом вів до процесів Відродження.

Короткий розгляд еволюції західноєвропейської середньовічної культури, який ми зробили, спробуємо поєднати з системним поглядом на неї як на певну цілісність – певний тип культури. Західноєвропейське се- редньовіччя, як культурне утворення, пов’язане із становленням і розквітом феодалізму і, на думку російсь- кого вченого М. С. Кагана, являє собою відносно цілісний тип культури – культуру феодального суспільства. Ця цілісність в аналітичному розгляді постає як система взаємопов’язаних підтипів культури, або субкультур. В ній можна виділити чотири відносно самостійні і активно взаємодіючі субкультури:

Фольклор – культура селянського простолюду – історично більш тісно пов’язаний з архаїчним минулим, міська субкультура – з майбутнім, вона є витоком наступного – буржуазного типу культури. У найбільш же характерному вигляді культура західноєвропейського середньовіччя, як культура феодального суспільства, виявляє себе у релігійній та рицарській субкультурах. Саме вони утворюють специфічний зміст феодальної культури і виступають її морфологічним (формотворчим) началом, її системоутворюючими чинниками.

Виходячи з їх значимості, ми й присвятимо наступні два питання лекції розгляду впливу християнства на західноєвропейську культуру та характеристиці рицарської культури.