2. Вплив християнства на західноєвропейську середньовічну культуру.

Тривала і наполеглива боротьба з греко-римським і варварським язичництвом надала специфічних про- явів середньовічному християнству і всій культурі, що базувалася на ньому. Християнство вивело народи Європи з варварського стану, але при цьому саме нерідко по-варваськи розправлялося зі своїми противника- ми. Воно відторгло античні ідеали мудрості і краси. Ворожість до них вилилась у проповідь нікчемності ро- зуму людини і гріховності його плоті.

Починаючи від отців церкви, богослови підкреслювали недовір’я до людського розуму, пріорітет віри над ним. Античне піднесення розуму було замінене його приниженням. Наслідком цього був розквіт ірраціона- лізму й містики Цьому сприяв низький рівень знань навіть серед освічених людей, не говорячи вже про не- уцтво і варварську наївність переважної маси населення. Середньовічна людина була схильна керуватися у житті не стільки логічними роздумами, скільки догматично прийнятими установками. Вона більше довіряла таємничим знакам і символам, містичним видінням і розповідям про різні чудеса, ніж самостійному критич- нму мисленню. Всі були впевнені у можливості чудес і сприймали все, про що повідомляла Біблія, букваль- но. За влучним висловом відомого російського вченого С. Аверинцева, Біблію читали і слухали в середні віки приблизно так, як ми сьогодні читаємо свіжі газети.

Головним чином на образах і тлумаченнях Біблії базувалась картина світу, що визначала ментальність ві- руючих. В найбільш загальному плані світ, у його сакральнму осмисленні, сприймався ними у відповідності з певною ієрархією як симетрична схема, що нагадує дві складені основами піраміди. Вершина верхньої піра- міди – Бог. Нижче йдуть яруси або рівні священних персонажів: ангели, апостоли, канонізовані святі і т. д. На якомусь рівні в цю ієрархію включаються люди: спочатку папа римський і кардинали, потім клірики більш низьких рівнів, ще нижче – прості миряни. Потім, далі від Бога і ближче до землі, розміщуються тварини, рос- лини і потім – сама земля, вже повністю неодухотворена. А далі йде ніби дзеркальне відображення земної і небесної ієрархії, але в іншому вимірі і зі знаком «мінус», в світі ніби підземному, по наростанню зла і близь- кості до сатани. Він розміщується на вершині цієї другої піраміди, виступаючи як симетрично протилежна Богу істота. Якщо Бог – уособлення добра і любові, то Диявол – його протилежність, втілення зла і ненависті.

Таким чином яскраво виражена система цінностей середньовічної культури виявляє себе розміщеною на уявній вертикалі Бог – Диявол. Все, що ближче до Бога, є більш цінним і значимим.

Деталізуємо дещо із сказаного на конкретних прикладах. Середньовічні теологи вважали, що християнсь- кий світ широко розвивається вгору, в сторону неба. Всесвіт, вважали вони, являє собою систему концент- ричних сфер – такою була загальна концепція; думки розходились лише відносно числа і природи цих сфер. Так у VШ ст. Бєда Достославний вважав, що землю оточують сім небес: 1) повітря, 2) ефір, 3) олімп, 4) вог- ненний простір, 5) зоряне склепіння, 6) небо ангелів, 7) небо Святої Трійці (ми, до речі і зараз вживаємо ви- слів: «бути на сьомому небі»). Надалі ця концепція була дещо спрощена і у ХІІ ст. Григорій Августодунський, зокрема, розрізняє лише три неба: 1) тілесне небо, яке ми бачимо; 2) духовне небо, де перебувають духовні субстанції (ангели) та 3) інтелектуальне небо, де блаженні спостерігають лик Святої Трійці.

Ієрархія ангельських чинів, витоки якої можна виявити в посланнях апостола Павла, була розроблена се- редньовічним візантійським богословом Псевдо-Діонісієм Ареопагітом (ІV cт.). Його трактат «Про небесну ієрархію», був схвалений християнською церквою, мав значний успіх у західній теології, наклав свій відби- ток на творчість Фоми Аквінського, а потім і на творчість Данте. В ієрархії ангелів – посередників між Богом і людьми (створеною Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, як вважають, за аналогією з поділом візантійських при- дворних чинів на дев’ять рангів) виділялись дев’ять ступенів («чинів»), гармонійно згрупованих у три лики залежно від їх наближеності до Бога:

Середньовічна людина звикла напружено вдивлятись в оточуючу дійсність, сприймаючи її як систему символів, що містять якийсь вищий сенс. Символом всесвіту вважався церковний храм – «дім Божий», купол якого сприймався як небесне склепіння, портал собору – як небесні ворота і т.д. Таємничий символічний сенс надавався деяким речам і магічним словам. Символічним вважалося саме ім’я людини. Своя особлива сим- воліка була у чисел, у рослин, у тварин, удорогоційного каміння. Наприклад, червоний сардонікс означав Христа, що проливає свою кров на хресті за людей. Прозорий берил, що пропускає світло, – це образ хрис- тиянина, осяяного світлом Христа. Образом Діви могли слугувати лілія, конвалія, троянда, фіалка.

Голуб – символ Святого Духу. Лев – символ євангеліста Марка, орел – Іоанна, тілець – Луки. Хоча тва- ринний світ частіше все-таки бачився як сфера зла. Страус – символ грішника, козел символізував похотли- вість, скорпіон – брехливість і т.д. Різноманітні демоністичні образи втілювали фантастичні звірі – аспиди, василіски, дракони, грифони. Цифра «7» означає відпочинок після праці (Бог створив світ за шість днів, а 7>6); 8 (>7) – це символ вічності після земного життя (ряд середньовічних храмів мали восьмикутну у плані форму). Світло – символ божественно-прекрасного начала (матеріальним носієм світла вважалося золото, чисте і нетлінне, а також скло – здатне пропускати світло). Звідси особлива увага до золотої атрибутики в релігійному мистецтві та мистецтва вітражу.

Рішучим був відхід християнства від античного (і взагалі міфологічно-язичницького) ставлення до тілес- ності, чуттєвих насолод. Церква засуджувала античний культ тіла як гріховний, вимагаючи турбуватися про душу, а не про тіло. Категоричним імперативом християнства була формула одного з ідеологів католицизму Августина Блаженного (354–430) «Дух треба любити більше ніж тіло». Церква проголосила культ аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури. Прославлялись святі, монахи-пустельники, що свідо- мо умертвляли плоть, відмовляючись від чуттєвих насолод, відрікаючись від земних благ.

Середньовічний ідеал краси різко відмінний від того який постає перед нами в античних статуях: худі плоскі фігури з тонкими руками і ногами, вузькими опущеними плечима і змарнілим обличчям, на якому ви- діляються очі, спрямовані кудись в незримий духовний світ. Такими зображали праведників, святих і самого Ісуса Христа. Отже зображення людей були переважно умовні, схематичні, зі свідомим порушенням пропор- цій. Це не означає, що середньовічні художники були невмілими митцями. Вони слідували традиції. Умов- ність та схематичність визначались християнською ідеєю. Тільки диспропорція, відступ від життєвої реаль- ності могли підкреслити, посилити експресивний «стресовий» душевний стан, вплинути на почуття віруючо- го, конкретизувати перед ним святий, піднесений образ.

Зазначена умовність була одним із важливих принципів середньовічного релігійного мистецтва. Вона ви- ступала змістовним стильовим прийомом, що здійснював жорсткий відбір засобів художнього вираження. При цьому відборі чуттєве матеріальне начало приносилось в жертву ідеї, ідеальному началу. Тобто відмов- лялись від тих засобів художнього вираження, які створювали чуттєву ілюзію реального світу живих інтона- цій і ритмів у музиці, тілесної і просторової правдоподібності в образотворчих мистецтвах, психологічної вмотивованості дій героїв в літературних творах і т. п. Використовувались же ті засоби, які ніби могли подо- лати свою матеріальність і акцентували примат духовного начала – такі як лінійність, площинність, кольоро- ва інтенсивність в образотворчому мистецтві, патетичний екстаз акторської гри, мелодичний і ритмічний аскетизм у музиці.

Другою важливою рисою середньовічного релігійного мистецтва був символізм. Оскільки релігійне мис- тецтво було перш за все способом відображення вищої «незримої» краси, що перебуває за межами земного буття у вищому божественному світі, то воно не вимагало наслідування реальності, а навпаки відводило від неї до максимального узагальнення при якому зображення перш за все є знаком, символом прихованого . Як уже зазначалось у наведених вище прикладах, символічна спрямованість релігійного мистецтва явно прояв- лялась в архітектурі, образотворчих мистецтвах. До певної міри і в інших видах мистецтва, наприклад у музи- ці, де одноголосий спів хору (григоріанський хорал) символізував єдність і непорушність віри.

Виявлявся у релігійному мистецтві і принцип універсалізму. Прагнення до масштабного охоплення буття, прагнення відтворити через мистецтво цілісну картину світобудови, як завершеного ієрархічно впорядкова- ного і замкнутого цілого, образ тотальної (всеохоплюючої) цілісності нерідко виникає в середньовічному ре- лігійному мистецтві в різних його видах. Наприклад, у літературних творах у прозі і віршах («Образ світу», «Зерцало світу») або в грандіозних художніх синтезах середньовічних соборів.

Храм, як уже зазначалось, – модель християнської картини світу. І, зокрема, в такому художньому фено- мені як готичний собор він знайшов своє вичерпне втілення. Готичний храм став ніби символом універсаль- ності і замкнутості божественного світу, що увібрав у себе світ земний. В конструкції храмів цього типу є свої особливості завдяки яким матерія ніби «розредмечується», стіни ніби позбавляються статичності і ду- ховне начало торжествує над матеріальним.

В цілому, можемо зазначити, середньовічне мистецтво було майже цілком спрямоване на релігійно-цер- ковні потреби. Російський соціолог і культуролог ХХ ст. Питирим Сорокін зазначає, що за підрахунками до- слідників, які розглянули понад 100 тисяч картин і скульптур, створених у Х–ХІІІ століттях, тільки 10% з них мали світський характер, а в ХІІІ столітті вони на 97% були присвячені релігійній тематиці.

Християнське вчення задавало вихідні позиції, на яких відбувався середньовічнй світогляд. Філософія і наука знаходились під суворим контролем: відповідність їх змісту християнському віровченню являлась не- ухильною вимогою, яка підтримувалась авторитетом церкви. Порушники цієї вимоги оголошувались єрети- ками. Посилання на Біблію вважалось найбільш надійним філософським та науковим аргументом. У філосо- фії церковні догмати сприймались як самоочевидні і неспростовні постулати, імова йшла лише про те, як са- моочевидні і неспростовані постулати, і мова йшла лише про те, як їх краще логічно тлумачити і пояснювати і як, виходячи з них, слід відповідати на «вічні» філософські питання про буття, пізнання, природу людини.

У природознавстві панували загальні міркування – про сили природи, якості і форми тіл, відмінність лю- дини від тварин і ангелів і т. д. До спостереження і досліду наука того часу практично не зверталась. Напри- клад, коли в одній з наукових дискусій виникло питання, чи є у крота очі, то вирішення його шукали в книгах Арістотеля, але нікому не прийшло на думку спіймати крота і роздивитись його: це по тодішнім поняттям вважалось «не науковою» справою. Лише алхіміки проводили експерименти з різними речовинами. Але на їх заняття дивились з великою підозрою і нерідко звинувачували у «чорній магії» та зв’язком з сатаною. Проте хоча цілі та засоби алхімії були вельми сумнівні і частіше всього іллюзорні, алхімія була в багатьох випадках попередницею сучасної хімії.

В цілому середньовічні науково філософські дослідження носили переважно схоластичний характер, од- нак парадоксальним результатом середньовічної наукової культури стало виникнення на базі схоластичних методів та традиціональної християнської догматики нових принципів пізнання і навчання.

Найбільш розвинутою формою теоретичного мислення того часу булла теологія (богослів’я). Намагаю- чись знайти гармонію віри і розуму, поєднати ірраціональні догми та експериментальні методи, мислителі в монастирях і духовних школах поступово створювали принципово новий спосіб організації мислення – дис- циплінарний. Сучасні дослідники зазначають, що середньовічна західноєвропейська теологія набула всіх ха- рактерних рис майбутніх наукових дисциплін. Сааме теологи, обговорюючи проблеми синтезу античної ра- ціональної філософії і християнських біблійних принципів, визначили ті форми діяльності і передачі знань, які виявились найбільш ефективними і необхідними для виникнення і становлення сучасної науки: принципи навчання, оцінки, визнання істини, які використовуються в науці і сьогодні. «Дисертація, захист, диспут, на- укове звання, мережа цитування, науковий аппарат, спілкування з сучасниками з допомогою посилань на по- передників, пріоритет, заборона на повтор (плагіат) – все це з’явилось у процесі відтворення духовних кадрів, де обітниця безшлюбності змушувала використовувати «інородні» для духовної професії підростаючі поко- ління» – пише один із сучасних істориків науки М. Петров. Він же зазначає, що вершиною способів відтво- рення наукових кадрів став університет, який можна вважати великим винаходом Середньовіччя.

Отже, ті явища і процеси, які становили зміст релігійної свідомості в епоху Середньовіччя і характеризу- вали вплив християнської релігії і церкви на середньовічну західноєвропейську культуру, визначаються складністю і неоднозначністю. Взагалі було б неправильно вбачати своєрідність середньовічної культури ли- ше в її релігійно-християнській забарвленості. Про це свідчить, зокрема, специфіка рицарської культури, яку можна вважати одним з проявів світського начала у західноєвропейській середньовічній культурі.