Людмила (леся) василівна дичко

Біографія

Леся Дичко – видатний сучасний український композитор, педагог, громадський діяч.

1939 – народилась 24 жовтня у м. Києві.

1959 – закінчила Київську школу-десятирічку ім. М. В. Лисенка по класу теорії музики.

1964 – закінчила Київську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського за класом композиції проф. Д. Данькевича та проф. Б. Лятошинського.

1971 – закінчила аспірантуру під керівництвом проф. Б. Лятошинського та проф. Н. Пейка (Москва, Росія).

З 1965 – студія при Національній заслуженій капелі бандуристів ім. Д. Ревуцького.

1965–1966 – Київський педагогічний інститут (нині Педагогічний університет ім. М. Драгоманова).

1972–1994 – Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) – читала курс історії музики.

З 1994 – Національна музична академія України ім. П.І. Чайковського, викладач композиції та теоретичних дисциплін.

У 2002 році викладала в Тегеранському університеті, а також в 1989 та 2004 роках виступала в Канаді з лекціями і творчими звітами про українську сучасну хорову музику.

2005 – доцент Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського.

2009 – професор Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського.

Нагороджена: Грамотою Верховної Ради України (1986); орденом Святої Варвари Великомучениці (2004), орденом Святого Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня (1998), Срібною медаллю АМУ (1999), , Золотою медаллю АМУ (2009), Почесною грамотою Великої Вченої ради НМАУ ім. П.І. Чайковського (1999), Почесними відзнаками Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2004) та «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2005), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2007), орденами «За заслуги» ІІІ ступеня (2009), князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009). Лауреат Муніципальної премії «Київ» ім. А. Веделя (2003).

Член Національної спілки композиторів України, член правління Музфонду України, член Координаційної ради Національної всеукраїнської музичної спілки, Секретар правління Національної спілки композиторів України

Твори Л. Дичко широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах та у концертних програмах світу: США, Канаді, Франції, Великобританії, Німеччині, Данії, Іспанії, Угорщині, Болгарії, Росії, Україні.

Після закінчення Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського Л. Дичко власне творче і наукове життя пов’язує з художніми колективами та мистецькими закладами Києва як член Національної спілки композиторів України (1968).

Л. Дичко є автором 3-х балетів, 3-х хорових опер, 3-х симфоній, 14-ти кантат, 2-х ораторій, 4-х Літургій на канонічні тексти та багатьох творів симфонічної та камерної музики, музики до кінофільмів, мультфільмів, 45-ти пісень. Широкий діапазон творчих уподобань композитора доповнюють і хорові концерти, що виявляють ще одну грань її таланту – потяг до живопису та скульптури, архітектури та самобутніх культур народів Європи, Азії, Латинської Америки, рідної України.

Улюблений жанр – хорова музика. Л. Дичко продовжила унікальну традицію української авторської духовної музики. Саме за твори хорового жанру була неодноразово відзначена почесними нагородами та преміями. Хорова творчість композитора має виразний зв’язок з фольклором, обрядовістю та християнськими мотивами. Окреме місце в творчості посідає також дитяча тематика.

Художник яскравого музичного обдарування, Л. Дичко як композитор-мислитель тяжіє до фундаментального філософського узагальнення (Наприклад: опери «Золотослов» та «Різдвяне дійство» (Вертеп), симфонія «Привітання життя» та ін.).

Учениця та послідовниця Б. Лятошинського, Л. Дичко створила свій неповторний стиль. Домінантою її творчості є універсалізм, що синтезує різні аспекти знань про побудову світу, божественно-духовне начало, історичну правду, загальнокультурні процеси суміжних видів мистецтва.

Визнання новатора в хоровому мистецтві, яке принесли їй кантати «Червона калина» (1968 р.), «Пори року» (1973 р.), остаточно закріпилося за нею у таких творах: півторагодинній ораторії на тексти літописів «І нарекоша ім’я Київ» (1982 р.), «Французьких фресках» для читця та мішаного хору (1995 р.), «Іспанських» для мішаного хору та перкусії, без слів (1996 р.), «Швейцарських» на вірші швейцарських поетів для мішаного й дитячого хору, мецо-сопрано, читців і перкусії (2001–2002 рр.).

Уже лише ці опуси з великого доробку композиторки свідчать про широкий діапазон її ідей, їхнього втілення у різних жанрах. Творчість Лесі Дичко асоціюється насамперед з хоровою музикою, якій вона надає перевагу.

Можливо, це зумовлено особливостями її натури, повагою до особистості, відчуттям психологічної наснаженості голосу – найчуттєвішого інструмента, здатного відтворити найтонші порухи людської душі. З певністю можна сказати, що в галузі хорової музики Дичко відкрила нові горизонти в хоровому оркеструванні, у розробці поліфонічної і гармонічної фактури, сонористики.

Створивши свій самобутній стиль, вона має багато послідовників. Про це вже не говорять, бо так тепер пишуть усі. Але ж вона була серед тих, хто відчув зміни в інтелекті й культурі людей, потребу побороти інерцію минулого, писати по-новому, відповідно до вимог часу.

Після польки Гражини Бацевіч Леся Дичко була другою жінкою-композитором, яка взялася за написання великих кантатно-ораторіальних, симфонічних полотен, чиї твори з успіхом зазвучали у світових програмах. Сфера неокласики, неофольклоризму, що домінувала у творах її учителя Бориса Лятошинського, стала панівною і в її творчості, визначивши ясність задумів, ідей, форми композицій.

Новаторкою виступила вона й у метаморфозах масштабних жанрів – опері, балеті, адаптувавши їх до хорової музики. Добре відома її хорова опера «Золотослов» (1992 р.) переконала слухачів у можливості такого експерименту, який до того ж виявився талановитою спробою реанімації первісного народного синкретизму – поєднання хорів, солістів, хореографії – засобами цілком модерної авторської мови без прямолінійних цитацій фольклору і натяків на його наслідування. Ця риса притаманна композиторському стилю Дичко загалом.

Ім’я композитора Лесі Дичко широко знане в світі, її творчість належить до найкращих надбань сучасної української музики. Усім відомі такі хорові твори a capрella, як Псалом 67 (для жіночого хору), «Місячна фантазія» на вірші П. Мовчана, «Сонячний струм», П'ять прелюдій в стилі «шань-шуй» на вірші японських поетів (для жіночого хору) тощо.

Широко популярною стала одна з оригінальних хорових мініатюр Лесі Дичко «Лісові далі» за одноіменною картиною видатного російського художника-пейзажиста XIX століття, академіка Івана Івановича  Шишкіна.

Варто зазначити, що полотно І. Шишкіна «Лісові далі» написане в 1884 році і відноситься до періоду життя художника, коли його талант розкрився з усією своєю глибиною і потужністю. Перебуваючи у пригніченому стані після недавньої смерті коханої дружини, живописець черпає у природи сили і повністю присвячує себе роботі.

Картина «Лісові далі» оспівує красу природи Уралу. Вона неймовірна за охопленням зображеного простору. Перед глядачем, який неначе стоїть на височині, розстеляється неозора панорама лісів. Ліси тонуть у сизуватому серпанку ранкового туману. А десь біля горизонту видно порослі хвойними лісами невисокі гірські хребти. Вони надають картині величавість, розміреність і широту. У центрі всієї композиції – невелике гірське озеро. Його дзеркальна гладь виблискує, відбиваючи блакитне небо, по якому біжать легкі хмаринки. Ця яскрава пляма на картині ніби підкреслює променистість і принадність земної природи. Завдяки цьому відблиску світла в центрі картини і неспішному чергуванню найтонших нюансів кольору та світла звичайний сюжет перетворюється на чарівну панораму.

Епічний характер полотну додає не тільки сам сюжет, але й окремі виразні деталі. Ось, злегка похитуючись, ніби розмовляючи з навколишнім світом, стоїть самотня сосна. А в безкрайньому просторі неба, серед сріблястих хмар, ширяє самотня пташка. Її стрімкий політ доповнює горду пишність ландшафту. Картина «Лісові далі» при всій дохідливості сюжету відрізняється віртуозною технікою виконання і переконливістю образів. Ця картина – як символ самої Росії, справжній гімн її величної і неповторній красі та силі.

Виклад звукової палітри хорової мініатюри Лесі Дичко «Лісові далі» свідчить про високу художню композиторську майстерність автора у психологічному розкритті художнього образу описаної картини.

За жанром a cappella Лесі Дичко «Лісові далі» є високомистецькою оригінальною хоровою мініатюрою, своєрідною лірико-поетичною піснею.