2.1 Театральна діяльність школярів як необхідний елемент освітньо-виховного процесу на всіх його етапах

У розкритті сутності театрального мистецтва та специфіки його впливу на розвиток особистості доцільно звернутися до феномена гри. Адже саме ігрова природа театру надає йому виняткової ролі у художньо-творчому вихованні учнів різних вікових груп, оскільки найважливіші види діяльності людини так чи інакше повязані з грою, якій притаманні різноманітні життєві функції.

Так, на думку багатьох авторів, витоки гри коріняться у вродженому інстинкті наслідування; гра задовольняє потребу у відпочинку й релаксації; її можна розглядати як попереднє тренування перед серйозною справою, здійснення якої вимагає життя; у грі можна побачити форму задоволення нереалізованих бажань; необхідну для субєкта компенсацію одноманітної діяльності; вправу на самовдосконалення тощо. Отже, гра становить поняття з багатьма гранями смислу і охоплює найрізноманітніші сфери людського існування. [6, с.40]

Ще за часів античності мислителі розглядали гру як своєрідну модель всесвіту. Вважалось, що всі люди є ляльками, створеними Богом. Вони живуть, граючись, а форму їх забав представляє мистецтво.

Гра знаходила своє місце в офіційно-суворому світі середньовіччя, пронизуючи всі його ритуали й церемонії.

Ігрова стихія вирує і в народних святах, де, за висловом М. Бахтіна, "саме життя грає, а гра стає життям".

Філософсько-теоретичне осмислення взаємозвязку гри та мистецтва бере свій початок в ідеях І. Канта. У своїй праці з естетики "Критика здатності судження" філософ характеризує мистецтво як своєрідний вид гри і повязує можливість художніх творів давати людям естетичну насолоду з тлумаченням категорії "ілюзія". Переживання ілюзорного образного вимислу мистецтва очищує та вгамовує почуття і в такий спосіб надає людин, мудрості. Цим І. Кант пояснює моральне значення ігрової мистецької дп.

Іфову природу мистецтва блискуче розкриває Ф. Шиллер у праці "Листи про естетичне виховання". За його концепцією гра відображає живу енергію, силу, невпинний рух, природне прагнення краси й довершеності. Поступово фізичні іфові дії набувають естетичної форми та перетворюються в мистецтво. Наприклад, стрибок, зумовлений радістю, стає танком, звуки, які викликали почуття жалю та смутку, ритмуються і складаються у спів.

Досить цікавою є розгорнута теорія фи К. Гросса. Він підкреслює, що гра має винятково важливе значення для розвитку індивідуума, виявлення і закріплення його здібностей. Естетичну ілюзію філософ інтерпретує як вільну гру внутрішнього "я" особистості, акцентуючи спорідненість естетичної насолоди та іфової діяльності, як таких, що є самоцільовими і спрямованими на відтворення внутрішньої свободи субєкта.

Рольові функції людини були предметом роздумів німецького письменника Г. Гессе. Для того щоб знайти себе, людині треба "профати" багато ролей. Через гру можна зрозуміти своє "я", безліч власних потенцій, котрі розкриваються у відповідних умовах або залишаються нерозкритими. Закони гри спрямовують всі процеси життєдіяльності субєкта і знання цих законів є запорукою досягнення її потрібних результатів. На думку Г. Гессе, у невмілого гравця справжнє життя підміняється грою, природне стає штучним, реальне -умовним. [18, с. 19-22]

Американський психотерапевт Е. Берн, популярність якому принесла книга "Люди та іфи", вбачає в грі психологічні проблеми людських взаємин. Він вважає, що чимало людських комплексів, що негативно позначаються на розвитку особистості та процесах її діяльності, закладаються в дитинстві. І запобігти цьому можливо за допомогою конструктивних ігор, принцип яких формулюється тезою "лікуйте подібне подібним".

Підсумовуючи різноманітні ознаки гри, Й. Хейзинга визначає п як дію, що протікає у певних проміжках часу, простору, смислу, відповідно до певної послідовності й добровільно прийнятих правил поза сферою корисності та необхідності. Гра завжди супроводжується піднесенням і емоційним напруженням, викликає радість і внутрішню розрядку. Вона с естетичним явищем і охоплює всі основні духовні сили людини в їх єдності та цілісності: сприймання і образне мислення, емоції та інтелект, волю та уяву.

Естетичний потенціал гри знаходить своєрідне виявлення в сфері художньої творчості. Це ігрові елементи обрядів, свят, різні форми народного театру, зокрема балагану, цирку, театру ляльок. Саме грою називають мистецтво музикантів, грою в її чистому вигляді є танець, змагально-ігровий чинник притаманний творчим процесам з пластичного мистецтва. Але найорганічнішим і найщільнішим є звязок між грою і театром.

Театральна вистава за своєю природою є ігровим дійством, в якому можна вирізнити три компоненти: власне дійство (як сутність і принцип драми), гру, видовищність. В такому ігровому дійстві завжди є два плани -- реальний і уявний. Навіть коли митець прагне відтворити максимальний "ефект присутності" на сцені, тобто правдиву життєву картину, глядач знає і аж ніяк не забуває, що перед ним умовний світ. На цьому грунтується естетична насолода мистецтвом -- творче співпереживання.

Двоплановість є характерною рисою будь-якої гри. Згадаймо дитину, яка бавиться. Вона вірить і не вірить у реальність ігрового дійства. Усвідомлюючи, що стілець -- це не літак, вона тим часом переживає цілком реальні почуття, подібні до тих, які відчувають пілоти. Порушення одного з компонентів -- реальної або уявної ситуації -- припиняє гру. З цього приводу Л. Столович у книзі "Мистецтво і гра" висловлює думку, згідно з якою гра є школою, що вчить людину сприймати умовність, бачити в умовному безумовне, в безумовному умовне, без чого не може бути сприйняття художнього твору.

Коли у палиці дитина уявляє коня, вона вчиться бути глядачем, бо саме в грі вона починає розуміти, що один предмет може заміняти інший, виступати його символічним зображенням. Певна річ, ігрова умовність і художня - неідентичні поняття. Але перша є необхідною умовою підготовки до опанування другої.

Сучасна соціологія розкриває поведінку особистості через поняття соціальна роль, що дає підстави твердити про широке виховне значення театру. Саме гра уможливлює усвідомлення субєктом свого внутрішнього світу, власної позиції у взаєминах з іншими людьми, сприяє формуванню і тренуванню фізичних та духовних здібностей людини. Елементи гри вплітаються в процеси міжособистісного спілкування, зокрема невербального(міміка, жести, тембр голосу, інтонації), модифікуються в суспільних нормах, принципах, традиціях, звичаях. Тому мистецтво театру, що ґрунтується на ігровій діяльності, водночас з наданням естетичної насолоди сприяє всебічному розвиткові особистості, її соціальному становленню.

На думку психологів, гра є провідною діяльністю дитини, в процесі якої розвиваються всі життєво необхідні якості особистості. Причому у наукових працях підкреслюється спорідненість психічних процесів дитячої та мистецької гри. Так, гру, як і художню творчість можна віднести до інтерогенних форм поведінки, тобто таких, імпульсом яких є внутрішні спонукальні мотиви дій. Крім цього, гра виступає основою дитячої художньої творчості, в якій окремі види мистецтва ще не розрізнені, не спеціалізовані. Цінність дитячої гри полягає передусім в тому, що тут розвивається здатність до творчого уявлення як необхідного підґрунтя будь-якого виду мистецтва, ілюзорна реалізація нереалізованих бажань.

Уже перша зустріч дитини з мистецтвом відбувається через іграшку. Гра не буває без іграшки, і якщо її немає у граючого, він створює її сам з будь-якого предмета.

В цьому можна побачити і звязок гри з образотворчою діяльністю дітей, їх прилученням до малювання, ліплення, художнього конструювання, а також до сприйняття творів графіки, живопису, декоративно-прикладного мистецтва. Адже гра й малювання є тими видами діяльності, які сприяють практичному освоєнню реального соціального простору: у символічних діях і зображеннях дитина програє різні колізії життя, відносини людей ідентифікує і відокремлює себе від персонажів, яких вона сама вводить до ігрових і образотворчих сюжетів.

З набуттям елементарних умінь відтворювати бажаний образ аркуш паперу стає для дитини справжнім ігровим майданчиком. Дитячі малюнки завжди динамічні, бо дитина малює, граючись, і грає, малюючи. І наприклад, за бажанням юного митця сонечко то зявляється, то зникає, дерева зеленіють або вкриваються снігом. [16, с.5]

Впливом ігрової уяви психологи пояснюють і потяг дітей до постійного перевтілення образів у ліпленні. Так "колобок" стає "грибом", "гриб" перетворюється на фантастичну "голову" і таке інше. [16, с. 17]

Аналогічна ситуація спостерігається у грі з кольорами, коли дерева малюють синім, кінь червоним, птах жовтим. Своєрідність такої діяльності полягає в тому, що це не просто гра, а гра-мистецтво, рух до художнього пізнання через ігрову фантазію.

Грою-мистецтвом є й поетична, й музична, й драматична діяльність. Адже всі види художньої творчості синтезуються дитиною, яка в цілісному ігровому комплексі малює, співає, танцює, римує слова.

Отже, дитяча гра є специфічним театром, в якому дитина водночас виступає і "актором" (граючи роль мами або лікаря, вихователя чи розбійника), і "режисером" (що організує дії своїх одноліток та проголошує репліки, які замінюють уявних партнерів), і "драматургом" (що імпровізує сюжетну дію й словесний текст). Тому театральна драматизація є такою близькою для дитини і якнайбільше відповідає її художнім потребам. [5, с.53] Л. Виготський пояснював популярність драматизації як виду дитячої творчості двома причинами: по-перше, драма, що заснована на діях самої дитини, тісно повязує художню творчість з особистими переживаннями; по-друге, будь-яка драматизація є грою, тому вона синкретична, тобто охоплює різні види творчості. [5, с.80]

У структурі драматичної вистави, так само, як і в грі, діалектичне поєднуються реальне та вигадане, творча свобода та правила, що обмежують її. Втім на відміну від дитячої гри, яка відбувається "для себе" і не вимагає оцінки глядачів, театральна драматургія підпорядкована певним законам мистецтва, дотримання яких є необхідним для розуміння художнього дійства тими, хто сприймає його.

Театральна гра -- це цілеспрямований процес втілення образу, який регулюється свідомістю і вимагає від актора осмислення ролі, проникнення в її глибинну сутність, відтворення характеру, логіки поведінки, намірів персонажа. Театр вимагає від актора органічного поєднання емоційної захопленості й самоконтролю. Щоб знайти потрібні для характеристики образа засоби виразності актору треба за допомогою уяви поставити себе на місце героя. Ця своєрідна "гра в поведінку" (К. Станіславський) стимулює уявлення, здатність приймати запропоновані умови сюжету, знаходити переконливі способи їх відтворення з використанням різноманітних вербально-візуальних прийомів.

Виходячи з генетичного звязку дитячої та театральної гри, можна зробити висновок щодо педагогічного керівництва мистецькою діяльністю учнів, необхідності збереження етапності її динаміки від простих ігрових до театральних форм.

На першому етапі (1--4 класи) театральну роботу слід будувати на сюжетно-рольовій грі, що є перехідною формою до театральної драматизації. Для молодших школярів характерним є поступове сходження від загальнорозвивальних ігор, вправ, етюдів до усвідомлення певних закономірностей театрального мистецтва, спеціальних термінів. 1 Основою педагогічної роботи можна вважати опору на відкриту емоційність дитини, психолого-фізіологічну потребу до перевтілення, інтерес зробити все власними руками. Разом з тим, важливо враховувати відсутність у дітей навичок колективної дії, типове для цього віку почуття стомленості від одноманітних занять.

Спочатку дітям пропонується самим придумати ігрові ситуації виконати етюди на ті чи інші імпровізації, пояснити їх зміст. Поступово сюжетні схеми доповнюються новими деталями, ускладнюються елементами театральної гри і перетворюються у невеличкі вистави. Для їх підготовки часто використовуються дитячі розповіді, казки, легенди, анімалістичні образи, що синтезують реальне й фантастичне, розвиваючи асоціативні уявлення школярів, їх емоційну память, культуру поведінки і мови творчу ініціативу. В такий спосіб суто театральні завдання органічно взаємодіють із загальнодидактичними і виховними. [2, с. 20]

Наступний етап (5-Ю класи) спрямований на формування основ глядацької культури учнів. Народжуються перші уявлення про грим, сценічні костюми, конкретні знання з пластики і сценічного мовлення. Проводяться вправи на "мову рухів" у просторі сцени, пантоміму, танець.

У 5-6 класах, не перериваючи фонової (тренажної) ігрової діяльності, учні засвоюють в дії елементи театральних стилів, жанрів, їх еволюцію. Велику роль в цьому відіграють позаурочні заняття, що мають значні резерви часу. Інтерес школярів викликає робота над костюмами, бутафорією, оформленням сценічного простору, вдосконаленням сценічного жесту. За допомогою гриму, характеру ритму, костюмів створюються невеличкі інсценовані імпровізації.

Старшокласники осягають більш складні проблеми побудови мізансцен, світлового і музичного оформлення вистав. Йде активне опанування специфіки театральної мови, оволодіння виражальними засобами, поглиблюється розуміння синкретичної природи театрального мистецтва, художньої цілісності драматичного спектаклю. Репетиції спрямовуються на всебічний розвиток театральних умінь учнів: вони повинні самі створювати декорації, виготовляти бутафорію, малювати афіші і програми, фати "ролі" робітників сцени, чергових по залу тощо.

Таким чином, дитяча сюжетно-рольова гра перетворюється на театральну діяльність як мистецтво. Для неї значущим є не сам процес, а результат художньої творчості, що викликає естетичне задоволення від гри духовних сил, сприйняття прекрасного і тим сприяє розвитку людської особистості.

Сучасна школа дедалі частіше звертається до мистецтва театру Проводяться пошуки можливих варіантів використання театральних методик у навчально-виховному процесі.

Так, роль шкільного театру в системі мистецької освіти учнів розглядає Н. Миропольська. Вона пропонує такі напрямки його впровадження в практику навчально-виховного процесу:

а) театральне просвітництво, що передбачає вивчення історії театру, архівних і мемуарних матеріалів, перегляд і прослуховування театральних вистав, радіо- і телевистав, ознайомлення із сценічною іконографією, еволюцією театральної архітектури;

б) театральна самодіяльність, яка включає активне пізнання основ театральних професій: актора, режисера, сценографа, декоратора, костюмера, гримера. У процесі роботи над самодіяльною виставою вивчаються основи драматургії, способи фізичних і психофізичних дій, режисерська майстерність, закони світлового і музичного оформлення спектаклю, рішення сценічного простору, створення інтерєрів, силуетів одягу, аксесуарів, гриму;

в) виховання мовної культури: робота над чистотою і вишуканістю мови, розумінням образного значення слова, вмінням його творчо використовувати не лише на сцені, а й у побуті;

г) створення театральної бібліотеки (музею, центру), тобто зібрання книг, автографів, особистих архівів видатних майстрів. Це дає можливість розкрити особливості творчого стилю представників театрального мистецтва, зрозуміти деталі копіткої роботи над підготовкою вистави і в такий засіб сформувати почуття поваги до традицій театру;

д) активізація театральної творчості дітей, використання драматизації в процесі викладання різних навчальних предметів;

є) розвиток здатності до художнього сприйняття театрального мистецтва у сукупності його різноманітних форм. З усвідомленням значущості театру у формуванні особистісних якостей учнів спостерігається тенденція урізноманітнення типів шкільної театральної освіти. Виникають загальноосвітні школи театральної орієнтації, в яких спеціальні заняття цього профілю є домінуючими; школи з театральними класами, де уроки драматизації включено до розкладу навчальних занять; школи, які активно впроваджують позакласні театральні форми (театральні ігри, шкільний театр, театральні гуртки: ляльковий, фольклорно-етнографічний, казковий, поетичний тощо). [14, с. 30-35]

На думку багатьох дослідників, театральна діяльність сприяє активізації інтересу школярів до мистецтва, поліпшує психологічну атмосферу в класі, позитивно позначається на характері міжособистісного спілкування, розвиває фантазію, память, увагу, відчуття ритму, простору і часу, фізичну досконалість та ін.

Проблемам загальнорозвивального потенціалу театру присвячено роботи А. Єршової та Т. Пені. Автори розглядають театральну діяльність школярів як необхідний елемент освітньо-виховного процесу на всіх його етапах: у початкових, середніх та старших класах. Вони пропонують включати елементи драматизації в шкільні уроки, організовувати театральні заняття у позакласній роботі, а також упроваджувати в шкільну практику факультативи, спеціальні театральні класи. [9, с. 25]

Цікавий досвід використання театрального мистецтва у навчальних закладах різного типу накопичено педагогікою зарубіжних країн, що переживає сьогодні справжній "театральний бум".

Так, драматургія є важливим компонентом шкільних програм Великобританії, в яких театральне мистецтво вивчають з метою опанування гуманітарних предметів (історії, літератури, культурології), вдосконалення англійської мови, а також як самостійну дисципліну.

Існує також багато шкільних студій, що називаються "Театр в освіті" Вони складаються з мобільної групи акторів-школярів, які виконують також функції декораторів, гримерів, костюмерів, освітлювачів тощо. Студіями керують режисери-викладачі з професійною освітою, яку вони здобувають в університетах країни.

У звязку з цим варто звернути увагу на обовязкову для багатьох вузів.

Великобританії театрально-педагогічну підготовку майбутніх фахівців.

Наприклад, до навчального плану Темзького політехнічного університету введено курс з усного мовлення та драми, який спрямований на забезпечення студентів знаннями і вміннями роботи в школі. Випускники університету здобувають додаткову кваліфікацію режисера театральної вистави. Критеріями їх фахової компетентності вважаються: розуміння основ педагогічного керівництва театральною діяльністю на уроках і в позаурочний час; знання законів художнього оформлення вистави; оволодіння засобами контролю поведінки школярів, їх індивідуальною та груповою діяльністю; здатність чітко формулювати завдання; знання драматичної літератури, історії і теорії театру; знайомство з методиками використання театралізації у педагогічному процесі.