5. "Сину мій, дитино моя"

Вся сольна частина «Сину мій, дитино моя» становить відтворення того жанру народної творчості, що має назву плачів і причитань. Дичко вправно використала їх типові інтонації, поспівки, самобутню ритміку, відтворила специфічну декламаційну манеру вислову. Так само майстерно переосмислено ладові особливості плачів. Дичко тонко розкриває їх тісний звязок з думним епосом. У будові твору, його загальному тоні чимало від імпровізаційності. Окремі елементи структури визначаються строфами поетичного тексту, кожна з яких втілює якусь завершену думку. Характерною рисою цього розділу кантати є повна емоційна злитість слова й музики. Найтонші нюанси живого мовлення, внутрішня експресія вираження відтворені на диво природно й безпосередньо. На жаль, частина «Сину мій, дитино моя» вийшла задовгою, що призвело до певного гальмування руху в розгортанні цілого. Таке враження посилюється і тим, що музика відтворює, по суті, одне почуття -- безутішне горе, журбу і печаль. Спектр настроєвих градацій тут надто вузький, що й спричинило емоційну пасивність цілого.

Однак цей прорахунок драматургічно компенсується вторгненням останньої частини кантати -- «Пісні про козака Нечая», яка захоплює навальністю, активною динамікою руху, органічним поєднанням героїки і драматизму.

Події в ній розгортаються у кількох паралельних потоках, що зумовлює гостру внутрішню конфліктність образного мислення. Стрімка говірка хору (на словах «Утікаймо, Нечаю») передає наростання тривоги перед чимось неминуче трагічним. Усе тут засноване на рівних вісімках. Настирна регулярність їх руху могла б привести до одноманітності звучання, проте авторка майстерно уникає цього частою зміною метру (9/8, 7/8, 4/4, 2/4, 7/8 і т. д.). В той же час бас соло (Нечай) проголошує сповнені певності, навіть відчайдушності речитативні фрази, які добре передають широку й мужню натуру народного героя Данила Нечая -- сподвижника Богдана Хмельницького.

Третій виразовий потік, що також рухається водночас із двома попередніми, -- глибокі й протяжні басові октави фортепіано. Їх суворо-стримане звучання сприймається як образ небезпеки, що невблаганно насувається і стає все грізнішою. Рівнобіжне просування дуже різнохарактерних потоків і спричинює внутрішнє смислове й настроєве «биття», яке активно сприяє наростанню тривоги й драматизму.

Нагромадження рухової енергії, що супроводжується посиленням гармонічної нестійкості, приводить до нового епізоду -- бою Нечая з ворогами, які зненацька напали на нього. Речитатив героя стає експресивнішим і переходить у говірку. Остинатний рух вісімками вливається в партію двох фортепіано, фактура яких набуває акордового, дещо жорсткого звучання. Музика добре відтворює навальний темп битви. Все це становить поступовий підхід до головної кульмінації частини, яка починається на словах: «Ой як глянув козак Нечай на правую руку...». Коли досі хор служив тривожним тлом, на якому розгорталися інші смислові лінії, або ж брав участь у творенні загальної драматичної ситуації, то тут він посідає вже провідну виразову роль.