Тема 3. Сучасні тенденції розвитку джазу в Україні. Фестивалі, конкурси. Екскурс у минуле

Початок ХХ століття. Петербург, Москва, Одеса у захопленні від закордонних танців: шіммі, уанетек, матчіш. У парках Петербургу оркестр лейбгвардії Волинського полку грає кек-уок. Негритянська музика? Оце так сенсація!

У 20-х роках народився вітчизняний джаз. У липні 1921 року серед відвідувачів паризького кабаре "Трокадеро" виділяється худорлявий молодий чоловік на ім’я Валентин Парнах. Він став першовідкривачем джазу в СССР. Саме він привіз екіпірування для джаз-банд у Москву - саксофон і набір серцевин для труб і тромбонів, а 1 жовтня 1922 року у Великому залі Державного інституту театрального мистецтва відбувся перший концерт джазової музики. Це був перший дебют вітчизняного джазу. У цей час В.Парнах опублікував перші статті про джаз у пресі.

Поступово прихильників нової музики ставало дедалі більше, а джазові музиканти намагалися створити свій оригінальний джаз. Вони вчилися грати джазову музику так, як діти вчаться розмовляти: все для них було незвичним і невідомим.

Яким же мав бути радянський джаз? Думок із цього приводу було надзвичайно багато. Один із музичних критиків навіть рекомендував використовувати балалайку і гармошку у джазових композиціях. Молоді музиканти шукали нові форми, теми, шляхи .

Відомо, що перші джазові концерти на Україні функціонували з середини 20-х початку 30-х років. Так у 1924 році було створено перший український джазовий ансамбль у Харкові під керуванням Юлія Мейтуса – студента музикально-драматичного інституту та завідувача музичним відділом факультету. Сольний концерт харківського джаз ансамблю відбувся у 1925 році в місцевому драматичному театрі, причому, оркестранти виконували твори як європейських джазових композиторів, джазові стандарти, так і негритянські твори, багато в чому близькі до "пражанру".

Паралельно з афро-американським і різновидами джазу функціонував і "пісенний джаз",яскравим представником якого був "Теа-джаз" Леоніда Утьосова (Одеса). Прем’єра театралізованого концерту "Теа-ждазу", створеного Леонідом Утьосовим та Яковом Скомаровським, відбулася 8 березня 1929 року в Ленінграді, де Утьосов на той час працював артистом Ленінградського театру сатири. У 1929 році в Харкові дебютував ще один український "Теа-джаз" під керуванням Бориса Ренського.

Варто зауважити, що паростки вітчизняного джазу 20-х початку 30-х років піддавались нещадній критиці з боку асоціації пролетарських музикантів в особі "художньої ради", що існувала в кожному обласному центрі колишнього Радянського Союзу. Внаслідок такого жорстокого регламентування творів музикантів чимало джазових колективів були змушені припинити свою діяльність.

Тогочасна мистецька наукова думка трактувала джаз як "буржуазну" зброю ідеологічної боротьби за свідомість радянських людей, аналізуючи цю музику досить поверхово і не вважаючи її новим оригінальним жанром у вітчизняному музичному мистецтві, навіть намагаючись заборонити виконувати джазові твори.

У 30-х роках по Україні гастролюють всесвітньо відомі джазові колективи: оркестри Хепа Уінна (1934р.) і Джека Бартона (1935 р.) з Англії, Боббі Астора (1934р.) з Німеччини; Антоніна Циглера (1934р.) Та Отто Скупецького (1936-1938рр.) зі Словаччини; Макке Берга (1936р.) зі Швеції та Джазової Капелли з Голландії. Вони сприяють помітному зростанню професійно-виконавського рівня вітчизняних джазових виконавців та активному виступу їх на концертних майданчиках.

У воєнний період джаз поступово відокремлюється від інструментальних форм і асимілюється з масовою піснею та естрадним мистецтвом. Джазові оркестри починають займатися різноманітною концертною діяльністю у складних умовах на передовій фронтів і на лініях оборони, даючи концерти також для трудівників тилу. Серед них слід згадати П.Утьосова, К.Шульженко, І.Фелічева та інших.

Після вітчизняної війни в джазовій музиці поступово відбувається перехід від пісенних до різнобічних інструментальних форм. Такий поворот сприяв зацікавленості цим видом мистецтва молодих обдарувань і спричинив появу в багатьох містах і селах України великої кількості як професійних так і самодіяльних колективів, що виконували джаз. Їх репертуар складався як із творів зарубіжних класиків джазу, так і з обробок українських народних пісень у джазовому стилі.

У Києві в 1946 році на березі клубу "Дніпро" було створено джазовий оркестр який очолив Петро Кеслер. У 50-х роках розпочав активну творчу діяльність ще один естрадний колектив, створений композитором і диригентом Євгеном Зубцовим із музикантів самодіяльних оркестрів Будинків культури "Метробуд", клубу МВС і Будинку офіцерів. У 1960 році (з утворенням Укрконцерту) цей оркестр отримав офіційну назву "Дніпро". Головним диригентом тоді був Ігор Петренко, потім його замінив Євген Діргунов, а пізніше – Гіві Гачічіладзе.

Також у цей період починають звучати джазові оркестри під керуванням В.Новікова в Києві та О.Шаповалова в Дніпропетровську. Характерним для вітчизняного джазу кінця 40-50-х років стали ансамблеві та сольні форми музикування, відповідно, зменшилась роль біг-бендів. Досить плідно виступають у цей час квартет "Мрія" Южема Маркова, джазове тріо у складі В.Петруся, П.Бриля, В.Пшеничникова (1974 р. Київ), Пилип Бриль, Леонід Гольштейн та інші. Ансамблі та солісти того часу орієнтувалися на кращі афро-американські традиції.

Перший етап (1957-1965рр.) активізації джазового руху в Україні пов'язаний з проведенням VI Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві (1957р.) на базі якого був організований перший Міжнародний конкурс джазових оркестрів. У даний період у творчості українських джазменів простежуються пошуки оригінального власного стилю у сполученні з джазовою імпровізацією й національним фольклором.

У 1962 р. в Києві з'являється перший джаз-клуб, згодом такі клуби виникли в Харкові, Одесі, Донецьку та в інших містах країни при інших організаціях, підприємствах, заводах, що, безумовно сприяло популярності джазу й зростанню професійної майстерності музикантів. У середині 60-х років багато джазових виконавців починають створювати власні композиції забарвлені національним колоритом. Це був, безумовно, великий крок уперед!

На кінець 60 і 70-ті роки припадає неофіційна заборона державними структурами вітчизняного джазового мистецтва, проте деякий період характеризується зміцненням відповідного жанрового середовища, що було необхідним для активної появи та успішного розвитку українського джазу. Поступово формується фестивальна і концертна структура. Основними центрами й надалі залишались Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Кривий Ріг, Одеса. Варто зауважити, що висвітлення фестивальних подій засобами масової інформації було в той час досить стриманим, на існувало також української фонотеки цього жанру ані на республіканському, ані на місцевому телебаченні. Серед лідерів джазменів даного періоду слід назвати В.Симоненка (Київ), В.Колесника (Донецьк), І.Хому (Львів), О.Шаповала (Дніпропетровськ), Ю.Маркова, Л.Гольдштейна (Київ), О.Несторова тощо. Доцільно також зазначити, що склад оркестрів та ансамблів не був стабільним, тому репертуар і стиль виконавства мали стихійну спрямованість.

У другій половині 80-х років в Україні формується система професійної джазової освіти: відкриваються естрадні відділення у вищих мистецьких навчальних закладах і музичних школах Києва, виникає мережа джазових клубів, що займається просвітительською організаційною діяльність, надаючи джазовим колективам можливість постійно виступати; починає функціонувати система аудіовізуальних запитів і продукування вітчизняної джазової музики; розширюється український фонд грамзаписів, науково-публіцистичної та наукової літератури; поновлюється джазовий істеблішмент за рахунок молодих музикантів-професіоналів, серед яких О.Гебель, Ю.Зоря, Ф.Титаренко (Кривий Ріг); М.Голощанов, В.Зозуля (Одеса); В.Абамидзе (Донецьк).

Третій етап джазового руху в Україні припадає на кінець 80-х початок 90-х років і започатковує джазовий "ренесанс" в українській популярній естрадній музиці.

Прогресивному розвитку вітчизняного джазу наприкінці 80-х початку 90-х років сприяло проведення джазових фестивалів, серед яких "обрії джазу" (Кривий Ріг), "Міні-джаз-бест" (Вінниця), "Фестиваль джазової музики" (Донецьк), "Толосієва", "Метаморфози джазу" (Київ) тощо, а також участь українських джазменів у міжнародних і всеукраїнських джазових фестивалях, днях джазової музики та висвітлення джазових подій вітчизняними мас-медія (сучасні радіо та телепередачі: "Тема з варіаціями" - О.Кочан, "35 хвилин джазу" - Л.Гольдштейна, "Джаз до 23-ї" та інші).

Характерним для 80-90-х років є поява та активне функціонування поряд з інструментальним і вокального джазу, яскравими представниками є гурти "Джаз-хорал" (Кривій Ріг), "Джаз-експромт", "Мен-Саунд" (Київ), частково – "Чоні черешні" (Рівне), Солісти Наталя Тура (Київ), Лідія Остапенко (Кривій Ріг), Ольга Войтенко (Донецьк) та інші.

З другої половини 90-х років починається четвертий період розвитку джазового мистецтва в Україні, який триває й до нашого часу. Відбувається активне продукування вітчизняними студіями звукозапису аудіо візуальної продукції професійних джазових колективів та окремих виконавців. Серед лідерів сучасного українського джазу слід згадати гурт "Фест" (Вінниця), дитячий біг-бенд під керуванням О.Тебеля, а нині – В.Басюка (Кривий Ріг), тріо Е.Ізмайлова (Крим), квартет Ю.Шенети (Київ), квартет В.Шабалтаса (Харків), гурт "Схід-Side", гурт "Аби МС", гурт "Святошенський хрест", гурт "Біокард" та інші.

З представників вокального джазу варто відмітити гурт "Джаз-хорал" під керуванням О.Тебеля (Кривий Ріг), гурт "Джаз-експромт" під керуванням О.Лисокона (Київ), "Мен-саунд" під керуванням В.Мішковецького (Київ), "Чоні черешні" на чолі з Ю.Поліщук (Рівне) та інші.

Це нова хвиля піднесення джазового руху в Україні охоплює шляхи перетворення набутих досягнень українського джазового мистецтва у вітчизняну джазову школу.